На главную

рок

17 червня 1579 року здався…

17 червня 1579 року здався берег, і Дрейк кинув якір у тридцятьох милях від сучасного Сан-Франциско. Білі обриви бухти (нині бухта Дрейка) нагадали адміралові берега Дувра. Оглянувши корабель, він побачив, що прийде витягати його на сушу й лагодити як випливає. На пустельному березі Дрейк велів спорудити вал, а за валом поставити намету зі старих вітрил. Пять тижнів чистили днище корабля, латали його, міняли такелаж і заодно займалися дипломатією, оскільки виявилося, що береги ці населені індіанцями, які ще не зустрічалися з європейцями й не встигнули скласти про них негативної думки

Повага, яку індіанці виявляли Дрейку, що прибув на «орлу з білими крильми», як вони називали «Золоту лань», викликало в англійського пірата марновірні побоювання. Щоб розвіяти чари, у випадку якщо поведінка індіанців — підступ диявола, Дрейк наказав священикові Флетчеру прочитати молитву. На диво індіанців, білі люди опустилися на коліна, а потім стали хором співати. Цим вони привели індіанців у захват. Ті намагалися підспівувати їм і згодом часто вимагали, щоб Дрейк проспівав їм що-небудь. Співати для них адмірал не став, але зате переконався, що диявол тут ні при чому, і заспокоївся

Через кілька днів індіанці влаштували врочисту церемонію, під час якої піднесли Дрейку головний убір з піря й намисто з раковин. У такий спосіб вони звели його в ранг вождя племені, справедливо вважаючись, що такий могутній вождь — корисне придбання. Дрейк же порахував, що індіанці передають свою країну під заступництво англійської корони, прийняв знаки влади й обіцяв, що королева, яку він тут представляє, із вдячністю приєднає ці землі до своїх володінь. Тому що сторони залишилися в невіданні щодо дійсних взаємних намірів, те всі були вкрай задоволені. Коли ремонт був закінчений і англійці збиралися покинути гостинну країну, Дрейк дав їй назва «Новий Альбіон», а також, як пише Флетчер, «установив монумент на згадку нашого тут перебування, а саме плиту, прикріплену до великого стовпа, на якій він вигравіював імя Її Величності, день і рік нашого прибуття й слова про перехід провінції і її людей під долоню Її Величності». (У тридцятих роках нашого століття ця плита, що давно стала частиною легенди про Дрейке, була знайдена випадковим перехожим на одному з каліфорнійських пагорбів.)

Дрейк був переконаний, що йому вдасться повернутися в Новий Альбіон, і навіть говорив одному з полонених іспанців: «Якщо бог не відніме в мене життя, я повернуся сюди з Англії із шістьома або родину галеонами». Після прибуття додому Дрейк передав королеві звістка про те, що до складу її володінь входить нововідкрита земля, Єлизавета погодилася із планом Дрейка послати в Каліфорнію більшу ескадру й побудувати там міцність. Дрейк був призначений президентом нової компанії; було вирішено, « беручи до уваги його праці й жертви, принесені під час подорожі, призначити йому до кінця життя десяту частину прибутки із продажу товарів у цих краях. А коли там будуть відкриті золоті й срібні рудники, та Її Величність буде одержувати з них пяту частину золота й срібла».

На початку 1703 року в «Лондон…

На початку 1703 року в «Лондон газетт» Селькирк прочитав про те, що знаменитий капітан Вільям Дампьер на двох судах готується почати нове плавання у Вест-Індію за золотом. Така перспектива цілком улаштовувала молодого, але вже «захворілого» морем і пригодами шотландця

От чому серед перших, хто записався в члени екіпажа флотилії Дампьера, був 27-літній Олександр Селькирк. Йому стояло служити боцманом на 16-гарматній галері «Сім врат».

Незадовго перед тем Дампьер повернувся з довгого й важкого плавання, під час якого їм було зроблено чимало наукових відкриттів. Такий був, як ми вже знаємо, цей пірат, що займався морським розбоєм і одержимий пристрастю дослідження морів і їх мешканців, плинів і вітрів, народностей і звичаїв тих країн, де він бував. З кожного плавання він привозив масу спостережень, записів, малюнків. Його добутку, видавані окремими книгами, мали більший успіх у сучасників. З їхнім автором були знайомі багато, у тому числі письменники Свифт і Дефо.

Це були часи, коли піратство стало майже узаконеним і морський розбій заохочувався королівськими особами, коли легенди про заморські скарби, привезені ще Христофором Колумбом, розпалювали уява аматорів легкого наживи, зірвиголів і авантюристів, коли лихоманка відкриттів і пригод, трясучи Старе Світло, народжувала нові міфи, у яких навіть правда часто видалася неправдоподібною

Плавання протікало спокійно, якщо не вважати смерті капітана судна, на якому служив Селькирк. Замість померлого моряка Дампьер призначив нового командира — Томаса Стредлинга, що зіграв пізніше настільки негарну роль у долі свого боцмана. Із цього моменту почалося важке плавання. Характер у нового капітана був крутий і жорстокий

Між Томасом Стредлингом і боцманом Селкирком не раз виникали розбіжності, часом навіть сварки. Упертий шотландець довівся не за смаком властолюбному капітанові. Дійшло до того, що Селькирк розвязав покинути корабель, до речі кажучи, на той час неабияк порваний, що й дав текти

У судновому журналі зявився запис: Олександр Селькирк списаний із судна « за власним бажанням». У шлюпку занурили плаття й білизна, кремінна рушниця, фунт пороху, кулі й кресало, кілька фунтів тютюну, сокира, ніж, казан, не забули навіть Біблію. Селькирка чекала цілком «комфортабельна» життя на незаселеному острові Мас-А-Тьерра, що входить в архіпелаг Хуан-Фернандес і розташованому в шестистах кілометрах на захід від Чилі

В XVI столітті, коли каравели іспанців тільки починали борознити води уздовж західних берегів Південної Америки, райони ці були ще погано вивчені. Чимало зустрічалося на шляху мореплавців незрозумілого й загадкового. Чому, наприклад, з Вальпараїсо на північ убік Перу доводилося плисти всього місяць, а назад тим же шляхом — цілих три. Уважали, що справа тут не обходилася без втручання злих сил, бачили в цьому втручання диявола. Чим, як не чаклунством, можна пояснити таку мару?

Усі, однак, обстояло набагато простіше: мореплавці, що плили уздовж західних берегів Південної Америки, попадали в невідоме тоді плин Гумбольта. Розкрити загадку незвичайного явища довелось капітанові Хуану Фернандесу.

Одного разу восени 1795 року…

Одного разу восени 1795 року хлопці з рибальського селища Луненберг затіяли гру в індіанців. Кращого місця для цього, чому безлюдний острівець неподалік від берега, не знайти. Добралися сюди на ялику й поглибилися в ліс. Незабаром вони наткнулися на великий старий дуб, яких було чимало навколо. Однак цей змусив звернути на себе увага. Один сук у нього був надпиляний, і до нього підвішений напівзогнилий корабельний блок. Придивившись, хлопці виявив, що земля під дубом якось дивно просіла. Ясна справа — тут заритий скарб!

Хтось згадав розмови дорослих про те, що в цих місцях промишляв знаменитий пірат капітан Кидд і десь тут зарив свої скарби. У бухті хлопці виявив залишки дамби, а на березі — великий трикутник з каменів, що вказує своїм вістрям убік дуба

Недовго думаючи, юні шукачі скарбів прийнялися за справу. Привезли на острів лопати, кирку й почали рити землю. Дуже скоро наткнулися на шар камяних плит, що перекривали, що йде вглиб і засипане землею жерло шахти діаметром у чотири метри. Це додало їм енергії. Вони навіть на час поселилися на острові. Видалося, ще небагато зусиль — і золото Кидда в їхніх руках!

На глибині 1,5 метра хлопці наткнувся на перекриття, тепер уже з важких дубових колод. Причому торці їх були міцно уриті в стінки шахти. ( Як потім виявилося, дубові перекриття повторювалися через кожні триметра.) Пробитися крізь такі перешкоди їм було не під силу

через Девять років, уже дорослими, вони знову повернулися на острів, який відтепер стали називати островом Дуба. З ними разом прибутки пятеро жителів прилеглого містечка. І знову ентузіасти прийнялися за розкопки

Можна сказати, це було дуже важке занурення, немов уповільнений біг з перешкодами. Крім того, що через кожні метра доводилося претри долати дубові перекриття, на глибині дванадцять метрів зявився шар з деревного вугілля й корабельної шпаклівки. На пятнаднать метрах, — кокосова мочалка й галечники. На вісімнадцятьох метрах — шар шпаклівки, манільської пеньки й кокосової мочалки. На двадцять одному метрі — знову шпаклівка. На двадцятьох чотирьох метрах — знову кокосова мочалка

На жаль, і цього разу не вдалося порушити спокій піратського золота

Правда, на глибині двадцяти семи метрів був знайдений камінь із таємничим зашифрованим написом. Пізніше, через багато років, її спробували розшифрувати. По одній з версій, на камені було вибито: «Десятьма футами нижче лежать два мільйони фунтів стерлінгів».

Ішли роки. Усе більше ставало присвячених у таємницю хлопчиськ-першовідкривачів. Про острів стали широко писати газети. Це підлило масла у вогонь. Золотий міраж вабив багатьох. На пошуки піратського скарбу пустилися сотні людей, одержимі мрією розбагатіти

Одна за іншою створювалися компанії по витягові багатств. За допомогою новітніх методів і сучасної землерийної техніки сподівалися швидко добратися до захованого золота. Серед тих, хто намагався проникнути в секрет « Грошової шахти», був, зокрема, молодий тоді Франклін Рузвельт, майбутній президент США.

Але всі зусилля шукачів скарбів були пошуками

У тому ж 1939 року він був…

У тому ж 1939 року він був заочно присуджений у СРСР до вищої мері покарання

У серпні 1939 р. Розкольників у звязку із психічним захворюванням був поміщений у приватну психіатричну лікарню в Ніцці, де й умер 12 вересня 1939 р. при таємничих обставинах. По одній з версій він викинувся з вікна

В 1963 р. Постановою Верховного суду СРСР вирок 1939 року був відмінний, а Ф.Ф. Розкольників повністю реабілітований. Суд порахував правомірним відмова Раскольникова повернутися в СРСР у звязку з тим, що йому на батьківщині загрожувало судове переслідування

Однак реабілітація Раскольникова після усунення Н.С. Хрущева в жовтні 1964 р. викликала численні суперечки в керівництві СРСР. У результаті Розкольників не був навіть згаданий в енциклопедіях «Велика Жовтнева соціалістична революція» (видана в 1977 р.) і « Громадянська війна й військова інтервенція в СРСР» (видана в 1983 р.). Адмірал І.С. Исаков у книзі «Каспій, 1920 рік» згадує Раскольникова без прізвища, за посадою «комфлота», і про всякий випадок – абсолютно нейтрально.

Особисто я не прагну винити авторів цих праць. Винуватий же в анекдотичних реабилитациях наш радянський суд – «самий гуманний суд у світі». Насправді, керуючись реабілітацією Раскольникова як прецедентом, будь-який росіянин дипломат, агент спецслужб або інший чиновник може вважати себе має право відмовитися повернутися на батьківщину, якщо розвяже, що будинку йому загрожує судове переслідування

Строго говорячи, Костячи Шуберт і Федір Розкольників були останніми корсарами старої Росії. Історія ж російського піратства на них не закінчилася, а лише перервалася на 70 років. З 1992 р. почався бум піратства на території колишнього СРСР. Захоплювалися бойові надводні кораблі й підводні човни, сухогрузы, траулери, авіалайнери. Але це вже інша епоха й тема іншого розповіді

Додаток типи судів, згадані в тексті

Брандер – вітрильне або парове судно будь-якого класу, начинене горючими або вибуховими речовинами. Його направляли на ворожі судна або берегові обєкти, а потім підпалювали або підривали

Бриг – невелике судно із двома щоглами: грот– і фок щоглами, на якому на грота реї не було грота, а нижня частина грот щогли збройна як бізань щогла. Бриги використовувалися як торговельні й військові судна. На військових бригах були весла, які надавали бригу дуже малий хід, але давали можливість піти в штиль від ворога, як це зробив знаменитий бриг «Меркурій».

Галера – одне з найдавніших гребних судів Середземного моря. Головне призначення галери – ведення бойових дій. Крім того, галери використовувалися як посильні судів і для перевезення начальства – венеціанських дожів, Катерини Великої і т.д. Довжина середземноморських галер наприкінці XVIII в. становила від 50 до 60 м. Вони несли 28–30 пару весел і 2 щогли з «латинськими» вітрилами. Від 1 до 3 важких гармат перебувало на носі галери. Крім того, до 20 одне трехфунтовых гармат і фальконетів могло розміщатися у вертлюжних установках на носі, кормі й по бортах. Напівгалера – галера меншого розміру (менш 15 банок).

Канонерський човен – спочатку невелике парусно гребне судно, збройне двома трьома пушками великого калібру

ДО 1542 року поселення…

ДО 1542 року поселення придбало настільки важливе значення, що вже мало свого коррехидора (пізніше алькальд мера). У поселенні була церква, більша митниця, склади й кілька сотень плетених хатин

Розквіт Гуатулько довівся на період з 1540 го по 1575 рік. Звичайно щорічно між Гуатулько й Перу курсувало три або чотири великі судна й безліч дрібних судів, зайнятих у місцевій торгівлі з різними містами Центральної Америки. Торгівля в основному полягала в бартерному обміні товарами: одяг, домашня худоба й чорних рабів, яких везли з Нової Іспанії, обмінювали на плоди какао, що доставляються з Акахутлы. Кораблі, що залишають Гуатулько, що й направлялися в Перу, везли різноманітний мексиканський товар, а верталися зі сріблом і ртуттю, експортованими з Перу. ДО 1562 року через порт Гуатулько щорічно проходив товарообмін на суму 400 тисяч песо

Після того як приблизно в 1574 році Акапулько став головним портом вице королівства в Південному морі, Гуатулько став втрачати колишнє значення. Порт Акапулько, властиво, і був заснований для ведення через Тихий океан торгівлі із країнами, де відбувалося кінцеве перевантаження товарів з одних судів на інші з наступної подальшим транспортуванням. Який той час суду, що курсують між Перу й Центральною Америкою, продовжували заходити в порт Гуатулько, але їх число неухильне скорочувалося, і до 1586 року грошові вступи в митну службу порту знизилися до 1000 песо в рік. До того ж в 1579 році Гуатулько піддався нападу Дрейка, а в 1587 м був розграбований Кавендишем. Вони відвезли із собою всі цінності, знайдені в місті. Кавендиш же, залишаючи Гуатулько, підпалило місто, яке згоріло дотла. Ці напади стали можливі тому, що місто було лhишен яких б то ні було фортифікаційних зміцнень і захисту, якщо не вважати невеликої кількості іспанців, які могли там перебувати. Можливо, для того, щоб позбавити піратів подібної спокуси, в 1616 році вице король наказав зруйнувати порт Гуатулько, знести всі будівлі, а індійському населенню було наказано переселитися в глиб країни, у Санта Марію. Можливо, саме відтоді порт Гуатулько й припинив своє офіційне існування

Наскільки нам відомо, порт із тих пор залишався накинутим, але його зрідка відвідували випадкові рибалки й невеликі судна, що курсують уздовж узбережжя Центральної Америки, а деякі джерела, що дійшли до наших днів, повідомляють, що після 1616 року Гуатулько використовувався для транспортування китайських контрабандних товарів у Перу. Кілька піратських експедицій у пошуках притулку й з метою поповнення запасів води навідувалися в Гуатулько. Коли в 1685 році англійські капітани Сван і Тоунлей увійшли в порт, він був уже покинуть і вони не знайшли ніяких слідів колишнього міста, крім невеликої каплиці, що коштує серед дерев, приблизно в 200 кроках від моря. В 1959 році на берегах затоки проживало тільки одне сімейство, що займалося рибному ловів

Пуэрто де Лос Анджелес, або Пуэрто Анхель, що на захід Гуатулько, практично не використовувався іспанцями, але зате досить часто відвідував піратами

Свежие комментарии
    Декабрь 2017
    Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
    « Дек    
     123
    45678910
    11121314151617
    18192021222324
    25262728293031
    Яндекс.Метрика