На главную

коля

Коли ж він пообіцяв…

Коли ж він пообіцяв казначейству віддавати дві третини видобутку, йому без розмов вручили патент на корсарство. До того ж присудили двадцять сім тисяч ліврів з вартості захоплених їм товарів. Були нагороджені й інші учасники експедиції. Правда, усе це відбулося після судового розгляду, на якому, властиво, і наполягав завзятий Сюркуф.

А поки йшов судовий процес, відважний моряк закохався в дочку багатія арматора, прекрасну Марі-Катрин Блез. Однак до весілля справа не дійшла. Спочатку він повинен був, на настійну вимогу папаши коханій, сколотити собі пристойний стан. Зробити це він міг тільки одним способом — відправитися в похід за грішми вморе.

Сюркуф покинув Францію на «Клариссе», спеціально побудованої як корсарський корабель. Це було дуже швидкохідне судно із чотирнадцятьма пушками й ста сорока членами команди — досвідченими й розпачливими моряками. З таким хлопцями можна було добре послужити республіці в якості корсара

Але перша ж сутичка з англійським кораблем у берегів Африки не принесла бажаного видобутку. Англієць виявився добре збройний, і артилерійська дуель із ним скінчилася для «Клариссы» втратою фок-щогли. Довелося йти. Курс побрали до берегів Бразилії. По шляху захопили невеликий бриг. Його зі своїми людьми Сюркуф відправив у Францію, вручивши їм два послання: одне про те, що справи його йдуть добре, інше — коханій з визнаннями влюбви.

Через рік Сюркуф знову зявився в берегів Суматри, наводячи страх на англійських капітанів. Вони знали, що зустріч із цим корсаром не обіцяє нічого гарного

Соратник Сюркуфа по розбою, хтось Луи Гарнере, сам художник, залишив нам такий словесний портрет свого ватажка. За його словами, це була марнолюбна й владна людина, у той же час розумний і навіть чимсь привабливий. Ріст — метр вісімдесят, статура потужна, особа кругла, покрите ластовинням. Очі маленькі, хижі, губи тонкі, ніс злегка приплющений. Не можна було не звернути увагу на білі зуби, коли він посміхався. Матроси любили його, хоча він і вимагав на борті залізної дисципліни. Луи Гарнере залишив книгу спогадів, у якій приводить, зокрема, такий епізод з корсарської війни техлет.

Ранком 7 серпня 1800 року матрос, що сидів в «вороняччями гнізді» — бочці на фок-щоглі, повідомив, що спереду по лівому борту видне судно. На запитання, чи великий це корабель, пішла відповідь: «Дуже великий!»

Ока Сюркуфа загорілися, передчуваючи багатий видобуток. Через підзорну трубу він удивлявся в невідомий корабель. Незабаром уже знав, що це «Кент» (1500 т) із тридцятьма вісьма пушками. В «Думки», на якій плив Сюркуф, — усього дванадцять. Сили мало сказати нерівні, тільки безумець здатний лізти на рожен. Але матроси Сюркуфа, корячись бойовому кличу свого капітана «На абордаж!», полізли на цей самий «рожен», який став перед ними у вигляді привабливого багатого призу. От як проходив цей бій по опису Гарнере.

Після того як відданий був наказ «Бойова тривога», а за ним — « До бою!», почалося зближення із супротивником. Відбувалося це повільно. Тим часом на палубі йшла підготовка ксражению.

Коли кількість буканьеров на…

Коли кількість буканьеров на Эспаньоле стало рости ( їх налічувалося вже більш шестисот) іспанці, що залишалися тут, спробували прогнати їх з острова. Буканьеров убивали із засідки, як до того надходили з індіанцями, або вистачали й продавали в рабство. Але в буканьеров були рушниці, вони успішно оборонялися проти іспанських патрулів і на жорстокість відповідали жорстокістю

Нарешті проти буканьеров був висланий загін у пятсот солдатів під командуванням генерала. Але буканьеры довідалися про цей заздалегідь, заманили солдат у засідку й перебили. Генерал був убитий. Після цієї поразки іспанці звернули свої дії проти тварин. Незабаром здичавілі череди минулого знищені, і буканьеры втратилися джерела існування. Тому багато хто з них осіли на острові Тортуга, і в 1630 році тут була утворена перша колонія буканьеров.

Тортуга розташовано на відстані дванадцяти — пятнадцяти кілометрів від Эспаньолы. Острів цей площею 300 квадратних кілометрів зобовязаний своєю назвою горі, що надає йому подібність із лежачою черепахою (по-іспанськи «тортуга»). На Тортуге також були більші череди здичавілих тварин, головним чином корів і свиней, так що буканьеры й тут могли продовжувати своє заняття

Однак незабаром на Тортуге зявилися іспанці й розорили прибережні поселення буканьеров, які перед нападом іспанських солдатів сховалися в лісах. Після відходу іспанців буканьеры знову вернулися на узбережжя. Так тривало кілька років. В 1640 році француз Левасье з пятдесятьма співвітчизниками побудував на острові укріплений порт. Коли іспанці підійшли до острова в черговий раз, вони були обстріляні артилерією форту й трохи їх кораблів затонули. Не добившись успіху, іспанці повернулися на Эспаньолу.

Левасье став французьким губернатором Тортуги й главою громади буканьеров, яка швидко стала втрачати первісний характер чисто чоловічого братерства. З Європи, переважно із Франції, приїжджало усе більше й більше жінок. Протягом декількох тижнів усі вони виходили заміж. Буканьеры, обзаводившиеся дружинами й домівкою, як правило, міцно осідали на острові, у те час як неодружений відправлялися в море й займалися розбоєм

Після перебазування буканьеров з Эспаньолы на Тортугу на цьому острові стали створювати свої бази й інші пірати Карибського басейну. Вони поєднувалися з мисливцями-буканьерами у свого роду товариства, у яких діяли певні правила, підтримувався поділ праці між мисливцями-буканьерами й піратами. Пірати більше не називали себе «береговими братами». Вони стали відомі під іменем флібустьєрів

Флібустьєри при нападі на іспанські кораблі в прибережних водах використовували спочатку невеликі безпалубні судна. Правда, у них були й великі вітрильники — як власної будівлі, так і захоплені, на яких вони підстерігали у відкритому морі більші іспанські кораблі

Французькі губернатори острова покривали діяльність флібустьєрів і від імені французького короля видавали їм каперські свідчення. У той короткий проміжок часу, коли Франція перебувала в стані війни з Іспанією, флібустьєри одержували каперські грамоти від Англії або Голландії

Інакше кажучи, коли Стивенсон…

Інакше кажучи, коли Стивенсон у припливі натхнення накидав сторінки майбутнього роману, він не догадувався про те, що мимоволі дещо запозичить в інших авторів. Увесь твір видався йому тоді, говорячи його ж словами, первородним, як гріх, «усе належало мені настільки ж незаперечно, як моє праве око».

Він має право був думати, що герої його оповідання давно вже незалежно жили в його свідомості й тільки в потрібну годину віднайшлися в коморі памяті, виступили на сцену й зажили на її підмостках, почали діяти

А тим часом виявилося, що, сам того не бажаючи, письменник створював свою книгу під впливом попередників. Із цього приводу написане чимало досліджень. Не задовольнившись його власним визнанням, літературознавці намагалися уточнити, у кого зі своїх побратимів і що запозичив Стивенсон, куди тягнуться сліди від його «Острова» і під чиїм впливом у романі виникла ця строката юрба дивно своєрідних і яскравих персонажів

Втім, для початку уточнимо, у чому ж зізнався сам автор

Анітрошки не приховуючи, Стивенсон засвідчив, що на нього вплинули три письменники: Даниель Дефо, Эдгар По й Вашингтона Ирвинг. Не таячись, він відкрито заявив, що папуга перелетів у його роман зі сторінок «Робинзона Крузо», а кістяк-«покажчик», безсумнівно, запозичений з розповіді Эдгара По «Золотий жук».

Але все це дрібязки, незначні дрібниці, що мало турбували письменника. Насправді, нікому не дозволено привласнювати собі виключне право на кістяки або повідомляти себе єдиновладним хазяїном усіх мовців птахів. До того ж «крадене яблучко завжди солодше» — жартував у звязку із цим Стивенсон.

Якщо ж говорити серйозно, те його совість мучив лише борг перед Вашингтоном Ирвингом. Але і його власністю він скористався, сам того не відаючи. Точніше кажучи, на Стивенсона вплинули враження, отримані від колись прочитаних книг. У цьому змісті й «Острів скарбів» був навіяний літературними джерелами, зокрема новелами Ирвинга.

Однак що значить — «письменник скористався» або «автор запозичив»? Прикладів вільного або мимовільного запозичення можна привести скільки завгодно. Ще Плавт запозичив сюжети, пізніше з таким же успіхом їх переймали в нього. Згадаєте «Комедію помилок» Шекспіра — це не що інше, як митецька розробка сюжету плавтовских «Близнюків».

У наслідуванні (що теж іноді можна зрозуміти як запозичення) і у відсутності власної уяви обвинувачували Вергілія за те, що в «Энеиде» знаходили «паралелі» з Гомером. Від цієї, говорячи словами Анатоля Франса, неприємності не були врятовані Вольтер і Ґете, Байрон і багато інші. Перебували й такі, хто навіть Пушкіна намагався обвинуватити вплагиате.

Щоб уникнути подібних обвинувачень у запозиченні, А.-Р. Лесаж, наприклад, прямо присвятив свого «Кульгавого біса» іспанському письменникові Геваре ( на той час померлому), побравши в нього й заголовок і задум, у чому всенародно й зізнався. Однак, уступаючи честь цієї вигадки, Лесаж натякав, що, можливо, найдеться який-небудь грецький, латинський або італійський письменник, що заперечував авторство й у самого Гевары.

И коли вахтовий відійшов в…

И коли вахтовий відійшов у далекий кінець палуби, на протилежній стороні кілька людей перемахнули через борт і зникли в тіні палубних надбудов. Світло прожектора, на секунду японського судна, що освітив громаду, яскравим відблиском блиснув на вороненой стали зброї, і знову все поринуло в тьму. Пройшло кілька хвилин, і непрошені візитери ввалилися в кают-компанію, де відпочивала команда. Спрямовані на беззбройний екіпаж дула автоматів говорили, що опір даремно.

Портові влади були б несказанно здивовані, якби бачили, як глибокою ніччю японський лісовоз « Суэхиро-Мару», не запалюючи розпізнавальних і бортових вогнів, зненацька знявся з якоря й зник у тьмі…

Давним-давно, як нам видалося, відзвучала команда «На абордаж!», давно зотліли чорні прапори з «веселим Роджером» і канула в небуття ватага шибеників, обвішаних шаблями й кремнієвими пістолетами. Їхні часи пройшли. Але тоді хто ж так зухвало, під носом у прикордонних і митних філіппінських влади, заволодів японським лісовозом? Так, це були пірати, тільки цілком сучасні, збройні автоматами й револьверами, готові на все заради наживи, як і їх далекі побратими по ремеслу

Наступного дня із захопленого бандитами судна із двадцятьма шістьома японськими моряками в якості заручників на борті на адресу японського посольства в Манілі по рації була передана радіограма. Пірати вимагали виплатити їм протягом сорока восьми годин кругленьку суму — один мільйон песо. А якщо ні, то… Що може бути « а якщо ні, то», власники судна знали добре. Незадовго до викрадення « Суэхиро-Мару» філіппінський корабель, вантажений копрой, піддався нападу піратів і безвісти зник разом з командою й вантажем

Відповідно до інструкцій, отриманих по радіо від викрадачів, представник японської фірми разом із грішми повинен був зявитися на човні з білим прапором у трьох кілометрах від захопленого судна й чекати каное, яке й забере викуп. Після цього, як розраховували пірати, корабель вернеться в порт, а вони самі безвісти зникнуть, щоб через якийсь час зявитися в іншому місці, знову викрасти чергове судно з людьми й зажадати викуп

Однак цього разу все вийшло інакше. Філіппінським військовим катерам удалося виявити « Суэхиро-Мару» у сорока милях до півночі від порту Замбоанга й оточити його. Піратам не залишалося нічого іншого, як здатися

Що ж надихає сучасних морських розбійників на захоплення беззбройних торговельних судів? Звичайно, не романтичні легенди про безстрашних флібустьєрів. Над їхніми головами розвівається самий низинний дух наживи, який за всіх часів штовхав морських розбійників на злочини

Так, сучасні пірати — це не те що їх далекі подельники. Нинішні морські розбійники найчастіше члени міжнародної мафії, що промишляє морським розбоєм. Так що, можна сказати, піратський літопис триває. З тою лише різницею, що на зміну шхунам і бригантинам під чорним прапором прийшли швидкохідні катери й скорострільні автомати

Масштаби морського розбою сьогодні майже настільки ж впечатляющи, як три століття назад. Трапляється, що в рік відбувається більш чотирьохсот піратських пограбувань

Коли Кидд знову вийшов у море…

Коли Кидд знову вийшов у море, звірячу поведінку його піратів привело в трепет усі околиці. Йому вдалося ухилитися від зустрічі із ще одним кораблем Ост-Индской Компанії, незважаючи на те що його канонір Вільям Мур наполягав на нападі, і відновив свої наполягання, коли вони зіштовхнулися з голландським торговельним судном. Роздратований нахабністю свого підлеглого, Кидд проломив йому голову важким цебром і викинув його тіло в море. Команда швидко зрозуміла, що являє собою їх капітан, і більше на борті «Пригоди» не виникало зайвих розмов

Великий подвиг, золотими буквами написаний на сторінках історії піратства, капітан Кидд зробив у січні 1698 року, напавши на вірменський корабель «Купець Кеда», що перевозив вантаж для індійського уряду. Це судно направлялося з Бангладеша в Сурту, навантажене золотом, шовком, зброєю й спеціями. Кидд продав частину цього багатства за 10 000 фунтів і побрав курс на острів Сент-Мері, щоб розділити, що залишився видобуток зі своїм екіпажем. Там він зіштовхнувся зі своїм старим суперником Робертом Каллифордом, який вісім років тому украв у нього корабель у Карибському морі. Обоє пірата поважали й боялися один одного, через що повелися дуже шляхетно. Каллифорд, що втратив значну частину екіпажа, найняв декількох людей Кидда, який спалив розламане «Пригоду» і покинув Сент-Мері в листопаді 1698 року на борті «Купця Кеда», переименнованного в «Приз Ава-Нюриста».

Індійський правитель був страшно розгніваний на Ост-Индскую компанію, яка на момент викрадення в неї «Купця Кеда» уже понесла чимало збитку від пірата Генрі Эври і його людей, і загрожував заборонити всім європейцям торгувати у своїх морях і землях. Налякана такий можливістю, компанія підкупила високопоставлених індійських чиновників, виплатила компенсацію власникам викрадених Киддом товарів і найняла ескадру, яка була відправлена на пошуки прославленого пірата Південних морів, але не тільки не наздогнала його, але сама постраждала від нападу Кидда й інших піратів. В 1698 році британський уряд, усвідомивши серйозність погрози, якої під-вергась їх прибуткова морська торгівля на Сході, обіцяло помилування всім піратам, які здадуться добровільно. Виключення було зроблено лише для капітана Кидда, наказ про арешт якого був оголошений у всіх куточках земної кулі. Почалося безжалісне полювання

Кидд, який повернувся в Карибське море, щоб просити захисту в губернатора острова Сан-Томе, що належить у той час Данії, одночасно довідався про наказ про арешт і про відмову датчанина вкрити його. У квітні 1699 року він відправився в затоку Савона на острові Эспаньола (який у цей час називається Санто-Доминго). Там він кинув «Приз Авантюриста», занадто добре відомий його переслідувачам, і купив скромний корвет. Потім, побувавши в Нью^-Джерсі й Лонг-Айленде, він звернувся по допомогу до свого колишнього партнера — губернаторові Куту, який, до чималого подиву Кидда, наказав його заарештувати, очевидно, бажаючи вислужитися або відгородити себе від політичного скандалу, що вибухнув у Лондоні, де дві самі впливові партії обвинувачували один одного в одержанні відсотків від видобутку Кидда.

Свежие комментарии
    Апрель 2018
    Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
    « Дек    
     1
    2345678
    9101112131415
    16171819202122
    23242526272829
    30  
    Яндекс.Метрика