На главную

берег

Стояло в північного берега…

Стояло в північного берега Мадагаскару, улаштувавши перепочинок або очікуючи торговців, щоб збути товари. Тому піратський флот увесь час міг розраховувати на підкріплення — лише менша частина кораблів перебувала на полюванні. Це ж ускладнювало й боротьбу з піратами. Індійські кораблі боротися з ними не могли: у відкритому морі європейський піратський корабель був маневренней, та й збройний він був краще, чим індійський або арабський. Знищення ж піратського корабля європейськими військовими фрегатами лише звільняло місце для іншого пірата. Доти поки піратство було вигідним заняттям, а супротивники піратів не могли організувати регулярне патрулювання морських шляхів, розбійники продовжували своє полювання. Вона полегшувала тим, що їх вороги були розєднані й часом схильні підтримувати піратів або навіть видавати їм корсарські ліцензії в надії підірвати цим позиції своїх конкурентів

Імена більшості піратів до нас не дійшли. Карєра їх досить швидкоплинна. Вона тривала рік-два, потім корабель тонув під час шторму, налітав на рифи або гинув у бої з військовим фрегатом. Часом один удалий сезон завершував карєру пірата, який кидав небезпечне ремесло й ставав торговцем або землевласником. «Безымянность» їх досягалася й тим, що при невдачах пірати були схильні міняти капітанів, а якщо їм попадався кращий корабель, чому їхній власний, вони переходили на нього. Часом пірати ворогували й між собою, що теж приводило до змін кораблів і капітанів. Так що найчастіше простежити за яким-небудь кораблем або капітаном взагалі неможливо. Якщо згадати про похід через Панамський перешийок, у якому брав участь Дампир, виявиться, що командування в піратів мінялося кілька раз, а загін раз у раз розколювався, поєднувався й знову ділився

Лише найвидатніші капітани, приобретшие репутацію щасливчиків і найбільш рішучі й сміливі, залишили свої імена в історії. Але якщо поруч із ними не було письменника або самі вони не залишили записок, відомості про них можна почерпнути лише з переписки торговців і звітів капітанів військових фрегатів. Були, звичайно, серед піратів кінця XVII — початку XVIII століття й такі, імена яких ставлять поруч із іменами Моргана або Дрейка. Серед тих, хто діяв в основному в Індійському океані, найбільш відомі Щасливчик Эвери, Кидд і Миссон.

Біографію Щасливчика Эвери написав Даніель Дефо. Пєса про нього «Щасливий пірат» мала більший успіх в Англії на початку XVIII століття. Про нього було написано кілька книг, і в усі говорилося, що він казково розбагатів, захопив у полон і змусив вийти за себе заміж індійську принцесу, внучку Великого Могола

Дійсна біографія Эвери разюче відрізняється від пєс і книг

Перші правдиві відомості про Эвери були повідомлені голландцем ван Брооком, який кілька місяців був у полоні на борті піратського корабля. пірат, що зблизився із бранцем, зізнався йому, що справжнє його прізвище Бриджмен, а псевдонім він прийняв, щоб не кинути тінь на своїх рідних. Ван Броок пише, що Эвери був людиною веселим, навіть добродушним, але часто скаржився на те, що в дитинстві його кривдили родичку. Народився він у Плімуті й був сином капітана торговельного судна

На берегах затоки Салагуа…

На берегах затоки Салагуа був струмок із прісною водою, і там же брали свій початок дороги, ведучі до міст Гвадалахара й Колима, а в северо західному напрямку – до порту Навидад. Обидві гавані найчастіше служили притулком для манільських галеонов. А до середини XVII сторіччя манільські судна, що пливуть зі сходу в Акапулько, стали регулярно заходити в Салагуа, хоча пізніше перевага стали віддавати порту Навидад. Алькальд мер Колимы тримав там сторожовий пост, який постійно забезпечувався свіжими фруктами для людей, уражених цингою й сошедших на берег після декількох місяців стомлюючого плавання. Якщо не вважати спостережливого поста й випадкових рибалок, що заходили в затоку, береги Салагуа протягом усього колоніального періоду були ненаселені, але вони досить активно використовувалися манільськими галеонами для доставки й розвантаження контрабандних товарів, увезених зі Сходу. Сучасний порт Мансанильо почав розбудовуватися лише із середини XIX сторіччя. Колима була основним центром по виробництві какао

Дуже невеликий, але добре захищений затока, відомий як Пуэрто де ла Навидад, що перебуває на 19°14′ північної широти, був відкритий іспанцями в 1523 році й незабаром став важливим перевалочним пунктом для експедицій, що направляються убік Каліфорнії й вище. Суднова верф, що перебуває у входу в лагуну в східній частині затоки, що й будує суду, що належать іспанській короні, була зведена тут ще до 1550 року. Суду ескадри Андреса де Урданета, який в 1564 році зробив плавання до Філіппінських островів, були побудовані саме там. Деякий час навіть розглядалося питання про перетворення затоки Навидад у кінцевий пункт прибуття торговельних судів, що йдуть зі Сходу, але пізніше перевага була віддана Акапулько. Однак затока Навидад продовжували використовувати дослідники й ловці перли, що пливуть убік Каліфорнії

З 1585 року затока стала базою поповнення запасів продовольства й питної води, а також південною границею сфери діяльності серйозної монополії, що спеціалізується на лові перлів. Навидад був самою північною тихоокеанською гаванню в Новій Іспанії; далі йшли берега, що підпадають під юрисдикцію аудієнції Гвадалахари. Найважливішою функцією затоки Навидад було надання притулку манільським судам. Із середини XVII до кінця XVIII сторіччя ці судна майже завжди робили короткий привал у берегів заток Салагуа або Навидад, які перебували безпосередньо за курсом їх проходження Какапулько.

Звичайно суду прибували до берегів Центральної Америки в листопаді або грудні. Алькальд мер Аутлана ніс персональну відповідальність за підтримку порядку в Навидаде, він також повинен був стежити за пересуваннями піратів у цьому регіоні й заздалегідь повідомляти влади про прибуття манільських судів. Хворим членам команд торговельних експедицій дозволялося сходити тут на берег, а серйозно хворим або інвалідам дозволялось залишатися в поселенні до повного видужання або випливати сухопутним шляхом у Мехіко. Одним з офіцерів або пасажирів торговельних судів був так званий королівський курєр, у чиї обовязки після прибуття входило стежити за поштовими станціями й наявністю змінних коней для відправлення з Навидада в столицю дипломатичних і офіційних послань

Деяким пізніше на берегах…

Деяким пізніше на берегах південної сторони гавані також були встановлені знаряддя, так що ворог на підході до міста виявлявся під перехресним гарматним вогнем. Цілком ймовірно, новий форт робив застрашливе вплив на піратів і, можливо, в 1624 році, під час «візиту» Шапенама, урятував Акапулько від розгарбування. Наскільки нам відомо, більше жодна з піратських експедицій не підходила уводити, увести до ладу місту, хоча Тоунлей (1685 рік) і Ансон (1742 рік) з розвідувальною метою посилали свої човни в порт Акапулько, після чого кожний з них волів очікувати приходу манільських судів у більш безпечному й менш захищеному місці. В 1776 році під час землетрусу форт Сан Диего був зруйнований, але на тому ж самому місці побудували новий замок, зведення якого завершилося в 1783 році

Як і в Гуатулько, ті деякі іспанці, що проживають у місті, серед яких були державні чиновники й ремісники, більшу частину року проводили поза Акапулько, приїжджаючи в порт лише на період з листопада по квітень. Найвищою посадовою особою був представник короля Іспанії в Акапулько. Він також мав титул генерал лейтенант узбережжя Південного моря й ніс персональну відповідальність за всі частини й підрозділу военно морського флоту Іспанії на всьому тихоокеанському узбережжі. Особовий склад гарнізону, постійно розквартированого в порту, варіював від сорока до ста солдатів із двома або трьома офіцерами. Під час же прибуття й знаходження в порту манільських судів чисельність гарнізону збільшувалася до двохсот або більш солдатів. На початку XVIII сторіччя в місті також діяла цивільна міліція, яку набирали з негрів, мулатів і китайців міцної будови й по расових ознаках ділили на групи

Порт Зихуатенейо, також відомий як Чекетан – добре захищена гавань на захід від Акапулько, – зовсім не використовувався іспанцями. І в колоніальний період тут не було ніяких поселень. Ця обставина дозволила піратам перетворити гавань у зручне місце для кренгования своїх судів, поповнення запасів води й деревини, а також очікування прибуття манільських судів. (Фаннелл в «Вояжі навколо світу» говорить про поселення в Зихуатенейо, що полягає із сорока будинків, але на той час, коли Ансон відвідав це місце в 1742 році, поселення там уже не було.)

Наступн, перебувають недалеко від устя ріки Бальзас (або ріки Мекскала), був порт Закатула. В 1522 році Кортес побудував там суднову верф, навколо якої почало рости іспанське поселення, але кілька років через люди покинули його. Це місце було малопридатним для якірної стоянки судів, тому вони рідко заходили в нього. Між Закатулой і Колимой була розташована область Мотинес, яка збезлюділа після раннього періоду видобутку золота з 1523 го по 1535 рік

Порти близнюки Сантьяго й Салагуа перебувають у північній частині затоки, яка зараз зветься Мансанильо. Поселення, можливо засноване в Салагуа до 1527 року, незабаром було покинуто людьми, проте, дві просторі й добре захищені гавані активно використовувалися іспанськими дослідниками й ловцями перли

Приставши до берега, вони…

Приставши до берега, вони залишають близько кожного човна на стражі двох козаків і двох помічників («джур»), а самі нападають на міста, завойовують їх, грабують, палять, віддаляючись від берега на целую милю, і з видобутком вертаються домийся

Якщо трапиться їм зустріти галери або інші кораблі, вони надходять так. Чайки їх піднімаються над водою тільки на 2,5 фута (0,75 м), тому вони завжди раніше зауважують корабель супротивників, чому ті помітять їх. Побачивши, вони опускають щоглу, заходять із заходу й коштують так до півночі, намагаючись тільки не випустити з уваги корабля. Опівночі гребуть із усієї сили до кораблів, і половина їх готується до бою, щоб, причаливши до корабля, кинутися на абордаж

Вороги бачать, як їх раптово оточують 80–100 човнів, козаки швидко наповнюють і захоплюють корабель. Заволодівши їм, вони забирають гроші, що й удобоперевозимые речі, також пушки й усе, що не боїться води, а самі кораблі разом з людьми топлять».

Глава 2.

«Бунташный» XVII століття

Мені б не хотілося, щоб хоч частина читачів уявляла собі запорожців як лицарів без страху й докору, життя яких становили винятково війни з басурманами. Козаки були людьми свого часу й досить часто міняли фронт і союзників. Як козаки ставилися до ляхів – загальновідомо. Не було ні одного повстання в Малоросії, у якому б не брали участь запорожці. Але треба чесно сказати, що козаки періодично хаживали грабувати й Московська держава. Той же Євстафій Дашкевич разом із кримськими татарами в 1521 г. зробив великий набіг на Русь і дійшов до Оки. Запорожці й донцы громили не тільки мечеті й костьоли, але й православні храми, зате потім, на схилі віку, часто жертвували весь свій стан на будівництво церков і робили більші внески в монастирі, а інший раз і стриглися самі

Активно діяли запорожці й донцы на стороні самозванців під час великої Смути початку XVII століття. Після капітуляції польських гарнізонів у Москві в жовтні 1612 г. загони запорожців пішли на північ і розграбували Вологду, Тотьму, Сольвычегорск, Архангельськ, Холмогоры й Олонец. Згідно із припущенням історика А.Л. Станіславського, саме загін з 400 запорожців і був тем міфічним польським військом, жертвою якого став Іван Сусанін. Як виявляється з документів, ніяких польських військ у районі Костроми в першій половині 1613 г. не було. Польські історики, що простежили долю практично всіх панів, що воювали в Росії, не відзначають зникнення кого або з них у засніжених костромські лісах

Але всі діяння козаків, як у Річі Посполитої, так і в Московии, виходять за рамки нашого оповідання, і ми знову вертаємося на Чорне море

У травні 1602 г. запорожці на 30 чайках і галерах, захоплених у турків, вийшли в море й захопили під Килией трохи купецьких кораблів

В 1605- 1606 рр. козаки захопили міста Акерман і Килию, а також побрали штурмом найдужчу турецьку міцність на західному узбережжі Чорного моря Варну. У Варні запорожці побрали видобутку більше чому на 180 тисяч золотих рублів.13 Про це в Малоросії була навіть складена пісня:

Була Варна здавна славна

Славнiшi? козаченьки,

Що то? Варни дiтали

I у нiй туркiв забрали

В 1613 г.

Берегах морів і в проїздах…

Берегах морів і в проїздах, або каналах, оные моря зєднуюч, перебувають».

Росіяни купці Англії й Франції, « у найбільшій дружбі з нею, що перебувають»: «привозити й відвозити всякі товари й приставати до всіх пристаней і гаваням, як на Чорному, так і на інших морях лежачим, включно й константинопольські».

У договорі не було ні слова про право Росії тримати військовий флот на Чорному морі. Але не було й заборони будувати військові кораблі. Разом з тим текст договору давав певні підстави будувати й тримати їх, хоча б для конвоювання купецьких судів. Договір поширював на Росію права Франції й Англії, «і капітуляції (угоди) цих двох націй і інших, нібито слово до слова тут внесені були, повинні служити у всьому й для всього правилом, так само як для комерції, так і для купців Російських…»

Тим часом ці «капітуляції» передбачали легке артилерійське озброєння самих купецьких кораблів (4–6 гармат) і конвой військових судів середнього класу

Цей пункт договору юридично надавав право росіянином військовим судам вільно плавати по всьому Середземному морю, плавати куди завгодно, хоч до Константинополя, тому що суду Англії й Франції мали таке право. Однак росіяни військові суду не могли пройти південним, Дарданелльским протокою й пристати в Константинополя

Ряд вітчизняних істориків, у тому числі В. Шеремет, трактують Кайнарджийский договір як «самий великий і деталізований із усіх русско турецьких договорів» і т.п.

Автор же схильний уважати цей договір наспіх зготованим перемирям. Договір не вирішувало жоден питання. Стан відносин між Туреччиною й Росією залишалося нестабільним, тобто будь-який дрібязок міг викликати лавину взаємних претензій і, відповідно, війну

Виконання багатьох артикулів договору було нереальним. Росії не заборонялося мати флот, але йому ніде було базуватися ( із за мілководдя більші судна не могли базуватися в Азові й Таганрогові).

Строге й точне виконання обома сторонами артикула 3 по Кримі неминуче викликало б повернення Криму під вплив Порти, тобто до довоєнної ситуації

Висновок Кючук Кайнарджийского миру принесло не полегшення, а тривогу й занепокоєння російському флоту в Архіпелазі – усім, від вице адмірала Елманова до простих матросів

фельдмаршал, Що Підписав договір, Румянцев хоча й уважався великим полководцем, нічого не розумів у морських справах і погодився з турецькою вимогою, щоб російський флот пішов з Архіпелагу протягом трьох місяців, що було абсолютне нереально.

Почнемо з того, що не менш 40% російських судів потребували ремонту. Адже турки не дозволили російському флоту йти на батьківщину самим коротким шляхом – через Протоки в чорноморські порти. За умовами мирного договору всі військові судна повинні були йти назад на Балтику навколо Європи. А таке плавання не зрівняти із крейсерством в Егейському морі в 200-300 км від головної бази. Більшість судів підлягала ремонту, а багато взагалі не могли йти

Але це півбіди. Головне – треба було евакуювати целую «губернію» з адміністрацією, Адміралтейством, госпіталями й іншими казенними установами, сухопутні війська і т. д.

Свежие комментарии
    Август 2017
    Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
    « Дек    
     123456
    78910111213
    14151617181920
    21222324252627
    28293031  
    Яндекс.Метрика