На главную

Архив за день: 16.01.2015

Галеот

Галеот

Галеот – корабль, который впервые стали использовать еще в 15 веке. Тогда было время парусно-гребных кораблей, не стал исключением и галеот. Но постепенно он исчез из использования. Новое рождение корабля произошло гораздо позже.

В новом виде галеот возник благодаря голландцам. Он имел уже различное парусное вооружение (при отсутствии весел). Мачт могло быть как одна, так и тори. Но наиболее часто на морских просторах встречалась полуторамачтовая конструкция.

Верхняя часть грот-мачты имела наклонение вперёд. Такое строение обуславливалось голландским происхождением корабля. Грот-мачта располагалась на расстоянии около одной трети длины палубы. Впереди нее устанавливались фока-стаксель и два кливера, внешний из которых был летучим.

Галеот получил свое широкое распространение в 17-18 веках. На нем часто плавали рыбаки в северных морях и Балтике. Но также галеот использовался и в военном флоте, но в основном для прибрежного плавания.

Корпус корабля был плоскодонный, больше похожий на простой короб. На галеоте устанавливался мощный кий, который и придавал устойчивость. Длина корабля могла достигать 30 метров, при ширине до 8 с половиной. При этом водоизмещение доходило до пятисот тонн. Но как правило галеоты были существенно меньших размеров. Их часто использовали рыбаки, а им такие габариты не нужны.

Галеот использовался во флотах многих стран, в основном в северной Европе. В России первый корабль подобного типа (правда, в парусно-весельном варианте) был построен в 1581 году. Его создали на верфях в Новых Холмогорах (современный Архангельск).

Затем галеот широко использовался в Российском военном и гражданском флоте. Такие суда плавали во всех морях и крупных реках страны (за исключением Тихого океана). Последний корабль такого типа погиб во время Первой мировой воны, в 1915 году.

Польський історик XVI століття…

Польський історик XVI століття Михалон Литвин писав: «Колись москвитяне були в такому рабстві в заволзьких татар, що князь їх поряд із прочим раболіпством виходив назустріч будь-якому послові імператора й щорічно прихожому в Московию збирачеві податків за стіни міста й, побравши його коня на вуздечку, піший відводив вершника до двору. І посол сидів на князівському троні, а він сам коленопреклоненно слухав послів».

Православна церква оголосила татар «божої карою», посланої за гріхи російських людей. А чи можна було боротися з божої карою? Православна церква молилася й змушувала молитися віруючих за здоровя «татарського царя».

Класичною характеристикою Русі XIV століття стали слова історика В.О. Ключевского: «…у всіх російських вдачах ще до болю жваво було враження жаху, зробленого цим всенародним нещастям, що й постійно підновлявся багаторазовими місцевими навалами татар. Це було одне з тих народних нещасть, які приносять не тільки матеріальне, але й моральне руйнування, надовго валячи народ у мертвотне заціпеніння. Люди безпомічно опускали руки, розуми втрачали всяку бадьорість і пружність і безнадійно віддавалися своєму сумному положенню, не знаходячи й не ища ніякого виходу. Що ще гірше, жахом батьків, що пережили бурю, заражалися діти, що народилися після неї. Мати пугала неспокійної дитину лихим татарином; почувши це зле слово, дорослі розгублено кидалися бігти самі не знаючи куди. Зовнішнє випадкове лихо загрожувало перетворитися у внутрішню хронічну недугу; панічний жах одного покоління міг розвитися в народну боязкість, у рису національного характеру».

З початку 60 х років XIV століття в російських селах і посадах стали зявлятися сиві виснажені люди. У них селяни пізнавали своїх сусідів, викрадених татарами, давно оплаканих рідними й відспіваних попами. Чудові речі говорили полоняники. Мол, наїхали на татар славні витязі, у рабів православних колодки посбивали, а басурман усіх у витрату вивели

Хто глузував із цих казок, а хто тлумачив про воїнства Михайла Архангела – адже крім нього з татарами злагодити не міг ніхто

Але стали зявлятися й «робятки молоді», що пішли на промисел кілька років назад с ватагою новгородцев. Приїжджали вони на добрих конях, у перській броні, з тугими гаманцями, набитими дирхемами. Привозили й дівок східних розмальованих, з ніжними пальцями, що не звикли до праці селянському. Мужики дивилися, витріщивши ока, а баби лаяли на чому світло коштує блудниць басурманских.

«Звідки все це добро? – вопрошали добрих молодцев. – Може, багато хутра в краях опівнічних добули?» – «Так ні, – сміялися молодці, – ми татар бємо». – « Як на татар руку підняти, то ж кийок божий!» – «Так кинь, дядько, то справа нехитра. Хто білку бє, хто – соболі, а ми, ушкуйники, татар бємо. Ну, зрозумій ж, нетяма, промисел у нас такий!»

И дійсно, лихі ватаги ушкуйників стали постійно громити Орду у вигляді промислу

Що ж це за грізна сила – ушкуйники? Може, народ який? Так просто мужики новгородські, люди вільні. Слава про новгородську вольницю давно йшла по Русі

РОЗПОВІДІ ПРО ПІРАТІВ…

РОЗПОВІДІ ПРО ПІРАТІВ

ОЛІВє ЭКСКВЕМЕЛИН, або ПОПЕРЕДЖЕННЯ ОЧЕВИДЦЯ

Розповідь про чернознаменном промислі, або, інакше кажучи, про романтика чорного прапора, тобто про розбійників з більших морських доріг, варто почати зі згадування книги А.-О. Эксквемелина «Пірати Америки». Написана в 1678 році безпосереднім учасником розбійницьких нальотів, що прожили шість років серед піратів, ця книга й донині найбільш достовірний документ про життя й діяльності піратської вольниці. А тому найкраще на початку нашого оповідання надати слово як попередження Эксквемелину.

У своїй книзі він говорить головним чином про піратів Карибського басейну, про їхні гнізда на Тортуге, Ямайці, Гаїті, але, по суті, розповідає про всі інших місцях їх дії: в Індійському й Тихому океанах і, звичайно, в Атлантичному, у берегів Африки

Сам Эксквемелин був голландцем і був військовим лікарем. У цій ролі він подвизался й у стані піратів і був досить шановним і ценимым фахівцем

У міру заселення Американського континенту іспанці стали залишати найближчі острови, тобто у Вест-Індії. На Эспаньоле (нині Гаїті) після їхнього відходу на величезних просторах бродили здичавілі череди корів, свиней, табуни коней. Першими після відходу іспанців тут зявилися французи-флібустьєри — мисливці за іспанським золотом, яке перевозили на кораблях з Перу Виспанию.

Ці самі мисливці влаштувалися на Эспаньоле й створили тут базу для своїх розбійних нальотів. Але щоб жити, треба є. Цю банальну істину вони розвязали дуже просто. Для забезпечення себе мясом треба було тільки почати полювати на здичавіла рогата худоба. Цим і зайнялася частина піратів, що залишилися на бережуся

Мясо вбитих тварин різали на довгі шматки, сушили, потім коптили на відкритому вогні. Копчення мяса або риби — по-французькому «буканаж». Звідси й стали всіх мисливців, а також піратів називати «буканьерами».

Эксквемелин пише: «Французи, що живуть на острові Эспаньола, займаються полюванням, рільництвом і каперством. Якщо слуга звільнився від служби, він шукає собі товаришів. Вони збирають разом усе, що в них є, ставлять на речі мітки й домовляються: тому, хто переживе своїх товаришів, дістанеться всі їх майно. Деякі при цьому обмовляють, щоб їх речі після смерті передали родичці або дружинам. Підписавши угоду, вони відправляються або розбійничати на море, або на полювання, або на тютюнові плантації — словом, туди, де їм видасться краще».

Про життя мисливців Эксквемелин повідомляє:

«…Мисливці проводять у лісах по році, а іноді й по два. Потім вони відправляються на острів Тортуга, щоб поповнити там свій запас пороху, свинцю, рушниць, полотна й таке інше. Прибувши туди, вони буквально за місяць спускають усе, що нажили за рік або півтора. Вони хльостають горілку, немов воду, вино купують прямо барилами, вибивають затички й пють доти, поки барило не спорожніє

День і ніч буканьеры валандаються по селищах і славлять Бахуса, поки залишається хоч гріш на випивку… Проживши всі свої гроші й навіть наробивши часом боргів, мисливці вертаються восвояси й знову проводять у лісах по році-півтора».

Свежие комментарии
    Январь 2015
    Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
    « Дек   Фев »
     1234
    567891011
    12131415161718
    19202122232425
    262728293031  
    Яндекс.Метрика