На сході, зокрема в…

На сході, зокрема в Китаї і Японії, вільне запозичення сюжету було широко розповсюдженим явищем і аж ніяк не розглядалося як плагіат. І багато посередніх сюжетів, як уважав той же Франс, проходячи через руки геніїв, можна сказати, тільки вигравали від цього. Звичайно, лише в тому випадку, якщо, запозичаючи, надавали нову цінність старому, переказуючи його на свій лад, що блискуче вдавалося, скажемо, Шекспіру й Бальзаку. Уява останнього, пише А. Моруа, починало працювати тільки тоді, коли інший автор, нехай навіть другорядний, давав йому поштовх

У ненавмисному запозиченні зізнався одного разу Байрон. Поспішаючи відвести від себе обвинувачення в злісному плагіаті, він пояснив, що його 12-я строфа з «Облоги Коринфа», дуже схожа з деякими рядками поеми Кольриджа «Кристабель», яку він чув до того, як вона була опублікована, — чисто мимовільний плагіат

Бували випадки, коли один автор брав «майно» в іншого, не підозрюючи, на відміну від Лесажа, що той, у свою чергу, зайняв його в колеги. І кожний із цих авторів міг би заявити слідом за Мольером: «Беру моє там, де його знаходжу».

Одним словом, якщо говорити про запозичення, то слід визнати, що це — здатність надихатися чужими образами й створювати, а точніше, перестворювати на цій основі добутку, що часто перевершують своїми гідностями першоджерело. Справедливо сказане: усе, що геній бере, негайно ж стає його власністю, тому що він ставить на це свою печатка

Неповторна стивенсоновская печатка коштує й на «Острові скарбів». Що б не говорив сам автор про те, що весь внутрішній дух і неабияка частка істотних подробиць перших розділів його книги навіяні Ирвингом, добуток Стивенсона абсолютно оригінально й самостійно.

И не чи вірніше буде сказати, що обоє вони, Ирвинг і Стивенсон, як, втім, і Эдгар По, користувалися в якості джерела стародавніми описами діянь піратів — пригод і зухвалих набігів, розбійницьких притулків і флибустьерской вольниці, її вдач і суворих законів

На той час у числі подібних «Правдивих оповідань» найбільш відомими й популярними були два твори: «Пірати Америки» А.-О. Эксквемелина — книга, написана учасником піратських набігів, що й дуже скоро стала відомої в багатьох країнах, що й не втратила своєї цінності до наших днів (ми про неї вже писали); і «Всесвітня історія грабежів і вбивств, зроблених найбільш відомими піратами», опублікована в Лондоні в 1724 році якимось капітаном Чарлзом Джонсоном, а насправді, як припускають Дефо, що зникли під цим іменем Даниелем, який виступив у ролі компілятора відомих йому справжніх історій про морських розбійниках

У цих книгах розповідалося про знаменитих піратів Генрі Моргане й Франсуа Олоне, про Эдварде Тиче по кличці Чорна Борода й про Монбаре, прозваному Винищувачем, — усіх не перелічити. І не випадково до цих же надійних першоджерел прибігали багато авторів піратських романів. Зокрема, А.-О. Эксквемелин наштовхнув В.-Р. Паласио, цього «мексиканського Вальтера Скотта», на створення його знаменитої книги «Пірати Мексиканської затоки», що побачила світло за кілька років до «Острова скарбів».